Сьогодні слід ставити питання не про те, чи потрібна філософія в українських університетах, а про те, чи потрібні самі українські університети

Ясна Іламі, Хома Олег

Іламі Ясна. Пане Олеже, дякую Вам за бажання долучитися до ініціативи та поділитися думками про стан, проблеми й перспективи гуманітаристики та гуманітарної освіти в Україні! Перш за все хочу запитати: чи справді гуманітарна освіта зазнає зараз якихось специфічних труднощів у порівнянні з іншими освітніми напрямками та галузями? Чи насправді ситуація тут гірша, ніж, скажімо, у викладанні математики або фізики?

Олег Хома. Можна сказати, що «всі щасливі сім’ї щасливі однаково, а кожна нещаслива – нещаслива по-своєму». Безумовно, є певна специфіка в тих проблемах, яких зазнає гуманітарна освіта. Деякі з них збігаються з проблемами фізиків, хіміків чи математиків, інші ж є специфічними саме для гуманітарних наук. Також існують ще вужчі проблеми, характерні для окремих різновидів гуманітарних наук, зокрема для філософії.

Як на мене, головна проблема, що зараз стоїть перед вітчизняним гуманітарним знанням – те, що суспільство змінюється значно динамічніше, ніж та структура, яку ми називаємо гуманітарною освітою. Вона стоїть на місці в той час, як суспільство рухається уперед, і не вдається до істотних спроб вписатися в сучасний світ, просто існуючи за інерцією.

«Сучасна вітчизняна гуманітаристика стоїть на місці в той час, як суспільство рухається вперед, вона структурно не пристосована давати ефективний результат у сучасному світі»

Перш за все це інфраструктурне відставання стосується організації академічного життя, викладання, наукових досліджень тощо. Ця інфраструктура, за великим рахунком, залишилася такою, якою була і двадцять, і тридцять років тому. Якщо йдеться про навчання, це приблизно ті ж форми занять: лекції, семінари. У науковій діяльності – ті ж традиційні конференції, як вони проводилися ще за радянських часів. Як і раніше, майже немає форм безпосереднього виходу гуманітаристики в суспільне життя, якихось нових точок дотику з ним.

У цьому, напевно, й полягає головна відмінність гуманітарних наук від точних. Судячи з того, що кажуть фахівці, у нас існують такі галузі природничих наук, де є талановиті вчені, що могли би стати ледь не лауреатами Нобелівської премії, є перспективні розробки – не вистачає лише фінансових ресурсів. Якщо це справді так, то ці галузі адекватні епосі, вони розвиваються й, можливо, дочекаються омріяного фінансування.

Але в мене є великі сумніви щодо того, чи зміниться щось, якщо держава раптом встане не з тієї ноги й почне інвестувати серйозні ресурси в гуманітарні науки. Вважаю, це не дасть майже ніякого результату. Вітчизняна гуманітаристика – це «діжка без дна», структурно не пристосована давати ефективний результат у сучасному світі. Перш ніж говорити про її фінансування, потрібна кардинальна її перебудова, бо поки не будуть подолані структурні проблеми, наші перспективи залишатимуться дуже сумнівними. 

«Вища освіта – це дуже специфічний вид діяльності, що вимагає специфічного складу розуму. Далеко не всі розумні ба навіть талановиті люди придатні до того, щоб «гризти граніт науки». Це просто не їхній шлях».

Іламі Ясна. Останнім часом відбувається чимало дискусій про доречність і можливість філософської освіти для нефахівців. На Вашу думку, філософія – це привілей для обраних чи необхідний мінімум знань, «лікбез» для всіх? Чи можлива взагалі та масова, тотальна освіченість, якої прагне сучасне європейське суспільство? Чи справді філософія потрібна й доступна майже вісімдесяти відсоткам сучасної молоді (а орієнтовно саме така частина випускників середніх шкіл сьогодні вступає до університетів[1])? І якщо вважати, що потрібна, наскільки доречно називати короткий загальноосвітній курс «філософією» – «любов'ю до мудрості»? Чи кожен здатен до такої «любові»?

В Україні йдеться поки що не про доцільність філософії у вищій освіті, а про доцільність вищої освіти як такої, а також про те, чи має ця освіта бути масовою. Насправді, первинно вища освіта розглядалася як елітарна річ, адже до університетів потрапляло відносно мало людей у порівнянні зі загальною кількістю населення. Сьогодні цей відсоток зростає в усіх країнах, але усюди є своя специфіка.

Наприклад, Велика французька Революція закрила всі 22 університети, натомість створивши кілька т.зв. «вищих шкіл». Наполеон не став відновлювати стару систему, запровадивши доволі оригінальну нову, т.зв. Імперський Університет, частинами якого були, зокрема, й «вищі школи», як засновані раніше, так і нові, наприклад, відома «École Polytechnique» у Парижі. Це були заклади нового типу, переважно покликані надавати технічну освіту й готувати майбутніх інженерів. Коли за часів Реставрації діяльність університетів було поновлено, вищі школи не стали закривати, внаслідок чого виникла специфічна структура освіти: сьогодні у вищих школах навчається близько 10% студентів, а в університетах – 90%.

Характерно, що саме вищі школи вважаються елітою вищої освіти. У французькі університети поступають просто за результатами після складання специфічно французького бакалаврського іспиту («baccalauréat» або «bac»), яким завершується навчання у ліцеї, тоді як попасти у «вищу школу» необхідно скласти додаткові вступні іспити. Існують спеціальні класи підготовки для тих, хто планує поступати у «вищі школи», які зазвичай розташовані у ліцеях. Рівень підготовки у цих класах настільки високий, що той, хто закінчив їх, але не попав у «вищу школу», автоматично поступає на третій курс університету. Ось така диференціація.

Втім, сьогодні у світі існують і більш-менш успішні проекти обов’язкової загальної вищої освіти. Наскільки мені відомо, такі ідеї розвивають в Японії, де необхідність цього пояснюють тим, що сучасне суспільство настільки ускладнюється та настільки динамічно змінюється, що лише дуже кваліфікована людина здатна ефективно функціонувати в ньому. Але якщо насправді майже 80% школярів йде зі школи в університет, ми підійшли до реалізації цієї ідеї значно ближче за японців. Важко сказати, чи це насправді потрібно.

Я не можу судити, наскільки складнішим стало наше суспільство, але мій досвід викладання показує, щовища освіта – це дуже специфічний вид діяльності, який крім загальних інтелектуальних здібностей, вимагає специфічного складу розуму, психологічної готовності до навчання, здатності сприймати навчальні ситуації всерйоз та працювати в них. Мій досвід показує, що далеко не всі розумні люди придатні до цього.

Один мій знайомий француз, щойно закінчивши ліцей і навіть не складаючи обов’язковий для Франції іспит на бакалавра, що дає можливість вступати до університету, почав працювати у сфері енергетики. Він став визнаним фахівцем із налагодження турбін ГЕС і мав змогу попрацювати на гідроелектростанціях вельми різних країн: від Австрії, Швейцарії, Ізраїлю й Португалії – до екзотичних Китаю, Малайзії, Мозамбіка, Кот Дівуара чи Венесуели. Він цілком задоволений своїм життям і абсолютно не приймає для себе ідеї вищої освіти, не уявляючи себе за партою, у стандартній навчальній ситуації. Таких людей багато і безглуздо примушувати їх обирати неприйнятний для них шлях навчання в університеті.

Є люди, не створені для розгризання «граніту науки» – не тому, що їм бракує амбіцій, розуму, чи ще чогось, а тому, що це просто не їхній шлях реалізації амбіцій та розуму.

«Далеко не всі люди мають прагнення знаходити Істину й вилущувати її за всяку ціну та вважають цю діяльність захопливішою за будь-які гострі відчуття. Тому, хто не має такого прагнення, університет дає дуже обмежену сферу можливостей»

Іламі Ясна. Йдеться про різницю між «теоретиками» та «практиками»?

Олег Хома. Навіть не про це. В академічному середовищі також є люди, орієнтовані більш практично чи більш теоретично. Але є люди, для яких немислима сама ситуація сидіння за партою та процес отримування знань від когось протягом багатьох років. Вони прагнуть жити, щось робити, щось здійснювати, а не навчатися. Часто такі люди самостійно вдосконалюють себе в обраній професійній сфері, щось читають, набувають нового досвіду, спілкуються з колегами, але вони не сядуть за парту – от і все. Такому типу людей нічого робити в університетах.

Ще один, набагато поширеніший тип людей, не готових навчатися в університетах, – люди не допитливі, які не ставлять перед собою складних питань, ті, в кого навчальні проблеми й завдання не викликають «спортивного азарту». Не всі, далеко не всі мають прагнення знаходити Істину й вилущувати її за всяку ціну та вважають цю діяльність захопливішою за будь-які гострі відчуття. Тому, хто не має такого прагнення, університет може мало що запропонувати. Люди, що не мають такого прагнення, ніколи не стануть вченими – їм це просто не потрібно. Тому в університетах вони мають дуже обмежену сферу можливостей. Тут може бути доречною ідея «дозованої вищої освіти»: слід розуміти, що не всім потрібно все, тому вища освіта повинна мати різні рівні та профілі.  

Це теорія. А на практиці в наших університетах чимало тих, хто абсолютно випадково опинився в цьому середовищі й не готовий адекватно реагувати на його специфіку. Тут просто немає запиту на освіту: люди не хочуть чогось досягати на освітньому поприщі, у них повністю відсутня мотивація. З такими людьми майже нічого неможливо зробити й жодні педагогічні методики щодо них не спрацюють: вони просто поза університетським процесом, ментально вони десь в іншому місці. І, зауважте, про філософію ми навіть ще не говоримо – йдеться просто про вищу освіту.

«Вища освіта сьогодні перетворюється з «кузні еліт» на спосіб приховати безробіття й утримати молодих людей під контролем, збираючи їх у приміщеннях, де вони нібито чомусь навчаються».

Іламі Ясна. Це характерно лише для України, чи зарубіжні університети також зазнають проблем, пов’язаних з мотивацією студентів та їхньою готовністю до навчання?

Олег Хома. Насправді, це загальний рефрен у професійних розмовах українських викладачів: «рівень студентів постійно падає, викладати стає дедалі важче»… Але якщо ми послухаємо колег з-за кордону, виявиться, що вони скаржаться на те саме. Не далі, ніж минулого літа, мої французькі колеги на всі гаразди запевняли мене в цьому, хоча у них ситуація набагато краща.

Французька система освіти має специфічну структуру: випускники шкіл чи колежів поступають не одразу до університетів, а мають прослухати трирічний курс у ліцеї – це останній рівень середньої освіти, який передує університетській. Колись у ці ліцеї потрапляло не більше чверті випускників шкіл чи колежів, а сьогодні – істотно більше половини, причому цей відсоток продовжує зростати. Зрозуміло, що середній рівень абітурієнтів знижується, адже до ліцеїв приходять вже не лише найкращі та блискучі випускники, а й, скажемо так, нормальні, середні.

У нас, як Ви бачите, ці цифри ще вищі. Так, це, безумовно, означає падіння рівня студентів. Але йдеться не лише про це. На тлі такої зміни стандартів змінюються самі функції вищої освіти, яка починає не стільки відігравати роль «кузні еліт», скільки приховувати безробіття або просто утримувати молодих людей під контролем, збирати з вулиці в приміщення, де вони нібито чомусь навчаються. Саме така функція освіти набуває значення сьогодні в Україні: і школа, й університет обмежують пасіонарний потенціал молоді, утримуючи її від участі у вуличних акціях та безладах.

Іламі Ясна. Отже, існує певний соціальний запит на саме таку вищу освіту?

Олег Хома. Я думаю, що так, адже якби не було запиту, цього б не відбувалося. Я не знаю, чи є якась ще користь від нашої освіти, але принаймні, коли є університети й школи, у суспільстві спокійніше. І це відрізняє нас від західного світу: якщо крізь студенти є тією силою, яка приводить суспільство до руху, то ми намагаємося цю силу стримати, а університети, парадокс, відіграють роль своєрідного амортизатора суспільного напруження.

«Питання про те, чи потрібна філософія як загальноосвітній предмет університетської програми, надто абстрактне, тому що кожна країна має розв’язувати його відповідно до власних традицій і структури освітньої системи загалом»

Іламі Ясна. Ви говорили про вищу освіту взагалі, а що можна сказати стосовно філософії? Яка її роль у ситуації, яку ви змальовуєте? Чи змінюється ця роль у сучасному суспільстві?

Роль філософії, звісно ж, змінюється. Візьмемо Середньовіччя: тоді філософський факультет був обов’язковим атрибутом університету, і в освітній системі філософія була рівнем, який з необхідністю треба було так чи інакше здолати. Певна специфіка почала з’являтися з виокремленням медичних та правничих факультетів, орієнтованих не на загальну, а на дещо спеціалізованішу освіту. Але й там філософії не бракувало – просто її було менше в порівнянні, скажімо, з факультетами теологічними.

Та ж ситуація складається в сучасній Франції, де навіть у «вищих школах» технічного напрямку, про які я казав, як-от «Еколь політехнік», глибока спеціалізація починається лише на третьому-четвертому році навчання, після всебічної підготовки. Крім цього філософія, так само, як і інші гуманітарні дисципліни, обов’язково входить у навчальну програму ліцеїв. Всі ліцеїсти будь якої спеціалізації її вивчають – відрізняється лише кількість годин: більше для гуманітарних напрямків, менше для технічних. Але в будь-якому випадку це щонайменше три години філософії на тиждень для представників точних, технічних чи природничих наук, та вісім – для гуманітаріїв.

Ще більш ґрунтовно підходять до цього в Італії, де існує п’ятирічна ліцейська освіта, де три останні роки обов’язково вивчають філософію. Аналогічна картина – у Польщі й Румунії, де, наскільки я знаю, філософія також викладається на рівні ліцеїв, але, звісно, не п’ять років і в дещо відмінних рамцях.

Якщо візьмемо інші країни, там може бути дещо інша ситуація. Наприклад, у Німеччині філософію викладають у гімназіях, але вона не є обов’язковою дисципліною. Обов’язковим є такий предмет, як «Релігія», а ті, хто через переконання релігію вивчати не хоче, мають обирають філософію.

У цілому ж студенти останніх років французького чи італійського ліцею за віком приблизно відповідають нашим студентам першого, а іноді другого курсу. Тобто ситуація еквівалентна українській: просто у нас немає ліцеїв, а філософію вивчають на першому чи другому курсі університету.

У нас дещо інша специфіка: немає ліцеїв (не за назвою, а за суттю), а філософія вивчається зазвичай на першому курсі університету. Тобто ситуація багато в чому еквівалентна.

Отже, не вдаючись у деталі, можна сказати що система освіти будь-якої країни формується більш-менш органічно. Тому, як бачимо, питання про те, чи потрібна філософія сьогодні як загальноосвітній предмет університетської програми, буде звучати надто абстрактно, бо кожна країна має розв’язувати його відповідно до власних традицій та структури освітньої системи загалом.

Те, як кожна конкретна культура ставиться до свого історичного спадку, як вона хоче змінити чи зберегти наявні традиції, прагне віднайти щось принципово нове або працювати із надійним старим, вдосконалюючи його, – все це й визначає підхід даної країни до освіти. Тому тут не може бути жодних універсальних рецептів, має значення лише локальний (вдалий чи невдалий) досвід.

«Я не бачу цілей, які ставила б перед собою наша країна. А за умов відсутності в держави та її еліти якихось осмислених амбіцій та, відповідно, чітких стратегічних завдань, вища освіта не може розвиватися, адже вона просто не потрібна – як зараз в Україні»

Іламі Ясна. А який підхід до організації освітньої системи та пошуку місця філософії у ній, на Вашу думку, адекватний сучасним українським умовам і нашому специфічному досвіду?

Олег Хома. Наскільки я пам’ятаю, в одному з попередніх інтерв’ю Вахтанг Кебуладзе дуже влучно зазначив, що потрібно вивчати досвід тих чи інших країн, та вже потім дивитися, що з цього досвіду нам підходить, залежно від того, які цілі ми ставимо перед собою.

І от тут виникає головна проблема: я не можу сказати, які саме цілі стоять перед нашою країною. Я не бачу жодних фундаментальних інфраструктурних кроків, які би свідчили про те, що такі цілі є. Декларовані прагнення «європейського життя» чи (дещо більш зрілі) «європейських цінностей» будуть мантрами, а не справжніми цілями, якщо держава не визначить, де вона на все це зароблятиме, не заробить цього й не почне витрачати за призначенням. Тоді можемо говорити про наявність мети. Відсутність у держави та її еліти якихось осмислених амбіцій та, відповідно, відсутність стратегічних завдань, створюють ситуацію, в якій вища освіта не може розвиватися, адже вона просто не потрібна – як зараз в Україні. Тому я не бачу, для чого нашому суспільству потрібна вища освіта. Сьогодні це або інститут стримування пасіонарної енергії молоді, про що я говорив, або порожня форма забезпечення «кольорової диференціації штанів», майже як у гіркій комедії «Кін-Дза-Дза».

Українська вища освіта (та й освіта загалом) має атрибутивний характер: в пристойному суспільстві мають бути навчальні заклади – от і в нас вони є. А для чого вони мають бути, що  там роблять студенти й викладачі – хто знає? Щось роблять.

В такій ситуації я не став би очікувати особливого прогресу, тому питання про те, наскільки філософія потрібна в освіті, передчасне. Спочатку треба відповісти на питання: чи потрібна нам взагалі освіта? Поки немає відповіді на це питання, немає сенсу ставити питання про філософію.

«Питання про зв’язок філософії й ідеології абсолютно некоректне, адже пропагандою можна вважати абсолютно все. Кожна людина, так чи інакше, формує власну ідентичність. Ця ідентичність може зростати як бур’ян, а може бути культивованою. Просто десь таке культивування відбувається у медресе чи церковно-приходських школах, а десь – у ліцеях на лекціях по філософії.

Іламі Ясна. Побутує думка, що філософія, яка подається масово ба навіть примусово, перетворюється на ідеологію. Сьогодні філософія в університетській освіті залишається майже єдиною дисципліною, обов'язковою до викладання на всіх факультетах, нарівні, хіба що, з іноземною мовою. Чи не є сам цей особливий статус наслідком радянської системи освіти, де університетська філософія аж ніяк не мала навчати критичному мисленню, але підносила «єдино правильну» систему світобачення?

Олег Хома. Це досить типова та абсолютно некоректна постановка питання. Що ми маємо на увазі, коли застосовуємо такі ярлики, як «ідеологія»? Якщо ми продивимося програму дисципліни «Філософія» на сайті будь якого італійського ліцею, ми побачимо, що метою викладання є не просто «розвиток критичного мислення», як це пишуть в Україні, але «розвиток здатності критично аналізувати власні переконання, стереотипи й цінності». Другий пункт, який випливає з першого, це «здатність до аргументованого раціонального діалогу щодо світоглядно-ідентичнісних питань з носіями інших поглядів». Третьою метою є «володіння конкретними методиками аргументованої дискусії».

Що це? Ідеологія чи не ідеологія? Пропаганда чи ні? А сама європейська теза про те, що має існувати вільне суспільство, в якому особистість є вищою цінністю, а її права пріоритетні щодо прав держави, самі заклики до критичного мислення – хіба це не ідеологічний конструкт? Ця система цінностей, так само, як, наприклад система цінностей тоталітарних, породжена певним розвитком ідей, і ми можемо на прізвище назвати тих філософів, завдяки яким вона сформувалася.

В такому сенсі абсолютно все є пропагандою, адже кожна людина, так чи інакше, формує власну ідентичність. Ця ідентичність може зростати як бур’ян, а може бути культивованою. Й ігнорувати цей ціннісний бік людської особистості неможливо. Просто є «цивілізовані» способи формування цієї ідентичності, а є такі, що вважаються аномальними; десь таке культивування ідентичності відбувається у медресе чи церковно-приходських школах, а десь – у ліцеях чи університетах на заняттях з філософії, тобто з культивування навичок критичного аналізу й аргументованої дискусії щодо цінностей. Але це завжди було й буде елементом будь-якої освітньої системи, як і суспільного життя загалом.

«Переважна більшість тих, хто вивчають в школі математику, не стають видатними математиками, але майже всі отримують від неї щось корисне – вміння рахувати. Чому ж ми вважаємо, що переважна більшість тих, хто вивчає філософію в університетах, має стати філософами?»

Іламі Ясна. У дискусіях про філософську освіту, що зараз відбуваються навколо нашого циклу інтерв'ю в соціальних мережах, часто лунають думки про те, що «філософія» й «викладання філософії» – це різні речі. Так саме як «філософія» та «історія філософії» чи «філософознавство». Таке враження, що проводиться межа між високим покликанням «справжнього філософа» та викладанням філософії як чимось вторинним і менш значущим. Яким, на Вашу думку, є співвідношення філософії й філософської освіти як «філософознавства»?

Олег Хома. Так, мені здається, що таку межу насправді часто проводять, але я вважаю, що ця межа безглузда. Безумовно, філософія – це та сфера, де важко провести межу між самою наукою та її історією, тобто «наукознавством». Але те ж саме можна сказати й про інші дисципліни. Коли діти в школі вчать таблицю множення – це математика чи математикознавство? Звичайно, математика. А коли вивчаючи курс філософії й дізнаються, що, за Зеноном, Ахіллес не наздожене черепаху, це «філософознавство» чи все ж таки філософія?

Переважна більшість тих, хто вивчає в школі математику, не стають видатними математиками, але майже всі отримують від неї щось корисне – вміння рахувати. Чому ж ми вважаємо, що переважна більшість тих, хто вивчає філософію в університетах має стати філософами?

Просто необхідно розуміти двозначність слова «філософія». Якщо ми говоримо, що це спеціалізована («висока») академічна діяльність, то насправді така філософія потрібна далеко не кожному, адже не всі мають стати академічними філософами. Ну, і тензорну алгебру вчать далеко не всі. Коли ми кажемо, що вивчення філософії сприяє «наведенню порядку» у світогляді, формує здатність більш-менш вільно й критично усвідомлювати власні світоглядні засади й наслідки, що з них випливають, виходить, що філософія – така ж практична річ, як таблиця множення. З цієї точки зору вивчення її робить людину сталішою в плані ідентичності (і водночас критичнішою), освіченішою, надає масштабнішого погляду на будь-яку річ. І в такому сенсі філософія потрібна кожному.

Коли Сократ намагався виховувати найкращих громадян для свого полісу, чи прагнув він, щоб усі вони одночасно стали оригінальними філософами-творцями власних вчень? Навряд чи. Він просто хотів повідомити їм щось таке, що буде для них корисним. Для кожного є своя ніша: хтось викладає філософію, але не має амбіцій щодо неодмінного донесення власних світоглядних побудов до широкого загалу, а хтось є справжнім філософом, «системотворцем», здатним генерувати нові ідеї й соціальні конструкти, але не вміє й не хоче викладати.

«Для школяра не є обов’язковим, щоби його вчитель фізики був лауреатом Нобелівської премії. Важливіше, щоб він був здатним так навчити учня, що той сам стане лауреатом Нобелівської премії».

Іламі Ясна. А що стосовно викладачів? Знов-таки цитую коментаторів наших інтерв’ю, які кажуть, що говорячи про освіту, слід виключити вживання самого терміна «філософія», адже те, чому можна навчити в масовому порядку, не має жодного відношення до філософії як специфічного виду інтелектуальної діяльності.

Олег Хома. Говорячи про викладачів філософії в університетах, ми маємо на увазі рівень педагогічної майстерності – і більше нічого. Талановита людина, яка має надцінну ідею та крім неї нічого не визнає, безумовно буде філософом чистої води (в зображенні бульварної літератури), але для викладання в університеті вона не придатна, адже це скоріше клінічний випадок, ніж нормальний. Тому тільки самі університети повинні вирішувати, які лектори потрібні їхній аудиторії; тут не може бути однозначної відповіді.

Для школяра не є обов’язковим, щоб його вчитель фізики був лауреатом Нобелівської премії. Важливіше, щоб він був здатним так навчити учня, що той сам стане лауреатом Нобелівської премії – звісно, якщо учень до цього здатен. Або просто розумітиме, чому неможливі ані вічний двигун, ані вічна «халява».

«Сократ звертався до своїх слухачів по-своєму, Тома Аквінський – зовсім інакше. Коли Діоген оселився в діжці, він також знайшов власну форму діалогу з тогочасним афінським суспільством, органічну нішу в ньому. Хоча й був він маргінал і дивак, суспільство прийняло, визнало його, що, зрештою, стало історією своєрідного успіху. Ми також маємо знайти форму («діжка» тут, звісно, постає не закликом до неодмінного жебрацтва й асоціальної поведінки, а символом розриву кліше, нестандартним кроком par exellence), прийнятну саме для нашого суспільства, і вибудувати філософську спільноту, що органічно впишеться в нього. Це – метафора форми й статусу філософування, а не його змісту. Це й є “ребрендинг філософії”, як на мене».

Іламі Ясна. Продовжуючи тему критики… Бурхливу полеміку викликає саме гасло «Ребрендинг філософії», під яким проводиться наш цикл інтерв’ю. «Розберіться з головною настановою Піфагора» щодо філософії як любові до мудрості», – радять у коментарях, – «що в цьому можна «ребрендити»? Філософія до ребрендингу жодного стосунку не має, бо за своєю суттю завжди залишається поза будь-якими кон'юнктурними речами». Пишуть також, що «справжня філософія не тільки не прагне популяризації, а принципово уникає її через острах профанації». Чим, на Вашу думку, є спроби тих чи інших структурних або організаційних змін у царині філософії: неприпустимим посяганням на «сакральне» чи необхідною в певні періоди мірою? І чи справді сьогодні саме той період, коли це є необхідним?

Олег Хома. Я вважаю, завжди є що вдосконалювати – і в галузі філософії також. Я не розглядаю філософію як якийсь ідеальний тип, для мене завжди існують філософські спільноти. Якщо, наприклад, ми згадаємо Піфагора (який, згідно з традицією, запропонував специфічний термін «філософ», а не «філософія», що далеко не одне й те ж), невже ми не побачимо певної «брендовості» піфагорійської спільноти? Ця спільнота проіснувала достатньо довго та зробила чимало важливих справ, тому «піфагорійці» – це, безумовно, маркер, що свідчить: «Не плутайте нас з іншими, ми – піфагорійці». Якби у світі існувала лише якась єдина філософія, в цьому, напевно, не було би потреби, але, яку б епоху не розглянули, філософій – безліч, тому без певних ідентифікаторів, певних «брендів» тут ніколи не обходилося й не обійдеться.

Щодо терміна «ребрендинг», то я розумію його як метафоричний. Невже ми розучилися відрізняти метафору від буквального значення? Де наша іронічність в розумінні метафор? Де розуміння того, що метафора має бути трохи парадоксальною? Всі дискусії виникають саме через те, що цей термін розуміють надто буквально – нібито йдеться про якійсь бізнес-підхід до філософії, надто «низький» у порівнянні з  її «високими» ідеалами. Мені здається, що всяк, хто має хоч мінімальне почуття гумору, прийме цю метафору спокійно, тому, чесно кажучи, не розумію такої бурхливої реакції.

Раціонально ж можна побачити у цій метафорі те, з чого ми починали розмову: суспільство змінюється швидше, ніж його академічні структури, і звідси – невизначеність того, якою має бути освіта, в тому числі, філософська. Це ситуація історичного вибору, коли ми не знаємо, в який бік слід рухатися, не можемо сказати, чи увінчається наш рух добрими плодами, і, понад те, не знаємо, що є «добрим» і «поганим» у цій ситуації.

Якщо ми вже погоджуємося, що наявний стан гуманітарної освіти не відповідає навколишнім реаліям, – його треба змінювати. А оскільки ми поки що не знаємо, якими мають бути ці зміни, єдиною раціональною стратегією є пошук, експеримент, осмислення досвіду, здійснення якихось, нехай локальних, дій – та, обов’язково, поширення інформації про ці дії.

Я згоден з тими, хто каже, що філософія – це щось високе й прекрасне. Але форма, в якій вона сьогодні звертається до суспільства, змушує бажати кращого. Сократ звертався до своїх слухачів по-своєму, Тома Аквінський – зовсім інакше. Коли Діоген оселився в діжці, він також знайшов власну форму діалогу з тогочасним афінським суспільством, органічну нішу в ньому. Хоча й був він маргінал і дивак, суспільство прийняло, визнало його, що, зрештою, стало історією своєрідного успіху. Ми також маємо знайти форму («діжка» тут, звісно, постає не закликом до неодмінного жебрацтва й асоціальної поведінки, а символом розриву кліше, нестандартним кроком par exellence), прийнятну саме для нашого суспільства, і вибудувати філософську спільноту, що органічно впишеться в нього. Це – метафора форми й статусу філософування, а не його змісту. Це й є «ребрендинг філософії», як на мене.

Я не знаю, якою буде ця форма, але сьогодні ми бачимо різні спроби та пошуки нових шляхів. Наприклад, дедалі більше філософів виступають з публічними лекціями чи з’являються у телеефірі, не обмежуючись лише академічним викладанням.

«Західна філософія з самого початку своєї історії була публічною діяльністю. І сьогодні вона має підтримувати живий зв’язок з культурою, в межах якої функціонує. Однією з форм цього є її публічна представленість: на радіо й телебаченні, в інтернеті тощо. Це не означає, що всі філософи мають з’являтися в телеефірі. Але якщо філософії взагалі немає у медіа, у сучасному світі це означає одне: її просто не існує».

Іламі Ясна. Я саме хотіла запитати Вас про це. Яке Ваше ставлення до цієї тенденції популяризації філософії (як кажуть, вона набуває сили саме в останні роки)? У Києві лекції відомих філософів, істориків, культурологів збирають ледь не повні зали в «Культурному проекті» й таких просторах як «Хармс», «Фройд» чи «Часопис». Наших колег дедалі частіше можна побачити на телеекранах і почути по радіо. Чим слід вважати такі дії – суспільно корисною справою чи неприпустимим скиданням філософії з її «п’єдесталу»?

Олег Хома. Моє ставлення до оцих популяризаційних заходів цілком позитивне. Не слід забувати, що західна філософія від самого початку своєї історії була публічною діяльністю. Сократ розмовляв не з професорами, не винятково з представниками афінської еліти – він звертався до найрізноманітніших аудиторій, знаходячи адекватні слова для людей, різного походження, віку й соціального статусу, з різним життєвим досвідом та рівнем інтелектуального розвитку. Можливо, Платон згодом дещо підніс філософів понад іншими людьми, але вже кініки, «попираючи гординю Платона», знов вийшли на вулиці; далі філософія потрапила в університети, а згодом знову вийшла з університетів: у академії, гуртки природознавців, у салони, на шпальти газет, журналів, радіо телебачення ба навіть масових дайджестів тощо.

Не забуваймо про те, що навіть «академічна філософія», як ми сьогодні кажемо, не завжди була зосереджена навколо університетів – і, напевно, не завжди буде обмежуватися лише ними. Наука й філософія Нового часу формувалися поза університетським (як би ми сьогодні сказали, поза академічним) середовищем. Ані Декарт, ані Спіноза, ані Ляйбниць не були університетськими філософами в чистому сенсі цього слова – але всі вони увійшли в історію філософії цього періоду.

До речі, популярна філософія – не така вже й нова тенденція. Геґель дописував у газети, Лукасєвич ще в 30-ті роки ХХ сторіччя вів на польському радіо популярні філософські передачі, де коротко роз’яснював концепції відомих філософів. І сьогодні подібні передачі є регулярними в Німеччині й інших країнах. У Франції можемо навіть купити ілюстрований філософський додаток до газети «Le Monde», автори якого за допомогою графіки й коротких коментарів пояснюють людям історію філософії й значення філософських категорій – аж до вельми складних.

На мій погляд, це йде від грецької, ширше – середземноморської культури, де інтелектуально-культурні явища часто набували публічного характеру, як, наприклад, змагання знавців Гомера. Олександр Філоненко якось розповів мені про «Фестивалі Данте», що відбуваються щороку в Італії. У дні фестивалю в багатьох  італійських містах на площах чи в публічних залах збирається досить велика кількість людей, що мають вельми різну освіту й соціальний статус – робітники, торговці, викладачі, лікарі, – які читають напам’ять «Божественну комедію». Уявить собі: збирається юрба в кілька сотень осіб і слухає якогось роботягу, що вдень мив вікна чи клав цеглу, а увечері одягнув білу сорочку й декламує фрагменти «Пекла» чи «Чистилища» (як його дід, прадід…)! «Божественна комедія» – зовсім не простий текст, втім, він чомусь викликає інтерес «простої людини», як ми звикли казати, – тієї людини, яка нібито має примітивні потреби й повинна бути відчуженою від «високої» поезії.

Філософія має те саме життєве коріння, що й публічне читання «Божественної комедії» чи «Іліади». Ми маємо визнати цей вимір філософії поряд з її університетським виміром. Університетська філософія здатна розробити якусь вдалу соціальну модель, запропонувати певний інтелектуальний проект, але вона не може, на жаль, звернутися до пересічної людини. Звісно, філософія може існувати й на рівні «секретних лабораторій», де розробляються, скажімо, якісь проекти соціальної інженерії, але не можна зводити її роль лише до цього. За радянських часів у нас існувала саме така спотворена практика, коли філософія відігравала лише технологічно-ідеологічну роль, але в нормальному світі вона має бути природною частиною суспільного буття. Якщо ми запалюємо свічку, безглуздо ставити її під посудину чи ховати під ліжко. Вона повинна стояти на підсвічнику і світити.

Тому я цілком за те, щоб філософія постійно мала живий зв’язок із культурою, в межах якої вона функціонує. Однією з форм такого зв’язку, безумовно, є її публічна представленість: на радіо й телебаченні, в інтернеті тощо. Це не означає, що всі філософи мають з’являтися в телеефірі. Але якщо філософії взагалі немає в медіа, у сучасному світі це означає одне: її просто не існує.