Філософія в освітньому просторі та потенціал ліцею

Кисельова Юлія, Пролеєв Сергій

Центральною проблемою, яку було запропоновано для обговорення учасникам круглого столу, стала невизначеність місця соціально-гуманітарної освіти у її сучасному вигляді у системі освіти України у зв’язку з відсутністю адекватної гуманітарної складової у навчальних програмах як загальноосвітніх шкіл, так і університетів.

Відповідно до цього, метою ініціативи проголошено розробку, апробацію та інституціалізацію моделі гуманітарної освіти, що передбачає створення філософсько-гуманітарного ліцею як освітнього сегменту між середньою та вищою школою. У якості прототипу такої моделі вирішено застосувати модель ліцейської освіти за європейським зразком як специфічний етап між середньою та університетською освітою з потужним блоком соціально-гуманітарних дисциплін. Така організаційна форма набуває особливої актуальності в контексті процесів реформування освіти, в тому числі, за умов переходу до дванадцятирічної системи середньої освіти.

Дисциплінарним ядром та стрижневою методологією освітнього процесу такої моделі повинна стати філософія, яка завжди була серцем європейської освіти, утворюючи той ґрунт, на якому тільки й могло відбутися становлення європейського світогляду та відповідної системи цінностей.

Але для виконання цієї ролі повинна трансформуватися і сама філософія (як навчальна дисципліна та сфера інтелектуальної діяльності), і її образ у масовій свідомості. Таким чином, метою ініціативи є також сприяння своєрідному «ребрендингу філософії». По-перше, йдеться про практизацію філософських дисциплін, наближення їх до повсякденних проблем, перехід від суто теоретичної філософії до практичної, прикладної як універсального методу пізнання, засобу критичного мислення та аргументації. По-друге, необхідне доносити до широких кіл освічених людей значущості філософії, презентацію її потенціалу як потужного інструменту вирішення конкретних практичних проблем. Саме у такому вигляді філософія протягом сторічь залишається ядром європейської освіти; саме такий її образ повинен замістити розуміння її як безцільного заучування відірваних від реального життя імен та концепцій, яке й досі переважає у суспільній думці.

Другий, дослідницький, етап реалізації ініціативи передбачає низку заходів, що допоможуть визначити статус філософії та ширше, гуманітаристики, у нашому суспільстві, оцінити ситуацію у сфері гуманітарної освіти в Україні, проаналізувати досвід країн, де успішно діє інститут ліцейської освіти, випрацювати рекомендації щодо імплементації елементів цього досвіду у освітній системі України та розробити модель філософського ліцею для впровадження в Україні.

Одним з заходів цього етапу стане серія експертних інтерв’ю з українськими та європейськими фахівцями у галузі середньої та університетської освіти (державної та позадержавної), науковцями, представниками органів влади, громадських організацій. Ми обговоримо стан та перспективи гуманітарної освіти в Україні, продемонструємо різні погляди на шляхи та можливості її реформування, проаналізуємо доцільність впровадження ліцейської ланки освіти між середньою та вищою школою.

 

Сьогодні рекомендації щодо стратегії та методології ініціативи «Ребрендинг філософії» в цілому та проведення дослідницького етапу дає провідний науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», президент Українського філософського фонду, головний редактор часопису «Філософська думка» доктор філософських наук Сергій Пролеєв.

 

Іламі Ясна: Як Ви можете охарактеризувати ситуацію у сфері гуманітарної освіти в Україні?

Сергій Пролеєв: Гуманітарна освіта хворіє на ті ж хвороби, що й українська освіта загалом. Не буду торкатися школи – це предмет окремої розмови. Що ж стосується університету, то головна біда – симулятивний характер більшості освітніх практик та інституцій. На жаль, вища освіта великою мірою перетворилася на контору з видачі документів про освіту, замість правдивої підготовки фахівців. Не кажу вже про застарілість та низьку якість підготовки, які часто присутні навіть там, де таки намагаються навчати. Надто поширеною є ситуація, коли навіть не намагаються. Просто торгують повітрям, видають дипломи, свідоцтва про освіту замість самої освіти. Це розповсюджена пошесть і головний ворог освітньої системи. Не вилікувавши цю хворобу, ніколи не матимемо якісної освіти.

Інша велика біда – знов-таки не просто недолік, вада, а біда! – це фатальна відсутність в країні правдивих університетів. Закладів з такою назвою безліч (та ще й з додачею різних титулів, як от «національний» – яких скоро буде більше, ніж звичайних; чи нова мода – «дослідницький», що може викликати лише гіркий сміх). А от назвати, без обмовок, бодай єдиний повноцінний університет – велика трудність. Бо навіть там, де дають непогану, а інколи й високоякісну підготовку по деяких конкретних спеціальностях, відсутні інші важливі якості університету. Здебільшого це провина не самих закладів, а нашої держави, загалом того типу соціальності, який склався на сьогодні в Україні. Університет – це інституція, що обстоює та розвиває автономію розуму (в різних її виявах) як один з головних чинників існування суспільства, людини, ведення будь-яких справ. Університет плекає автономію розуму, і водночас живиться нею. Але в Україні автономія розуму – цей давній і класичний здобуток модерну (а за великим рахунком – всієї європейської культурної традиції) – цілковито відсутній. Сам розум, здатність і потуга раціонального мислення на вітчизняних теренах знаходяться на маргінесі. Там само, закономірно, знаходяться і гуманітарні науки, а з ними й гуманітарна освіта. Адже очевидно, що не може бути високоякісної гуманітарної освіти без розвинених гуманітарних наук. Одне походить з другого.

 

Іламі Ясна: Це вади гуманітарної освіти, які випливають з загальних вад вищої освіти та соціально-культурних особливостей суспільства. А якими є найбільші проблеми власне гуманітарної освіти в українських університетах?

Сергій Пролеєв: Передусім (хоч і це недолік, який гуманітаристика поділяє з іншими науками) це навчання у відриві від дослідження. Класичний принцип університетської освіти був чітко сформульований ще у гомбольдтівській моделі модерного університету: «навчання через участь в науковому дослідженні». Цей формат дуже рідкісний в Україні на будь-яких, не лише гуманітарних спеціальностях. Докір гуманітаріям полягає в тому, що дотримуватися цього принципу в гуманітаристиці все ж легше, ніж у природознавстві. Але хоч і легше, дотримуються його так само мало.

Друга велика проблема – триваюче витіснення на маргінес гуманітарних курсів. Цей процес почався не сьогодні, але наразі його наслідком може стати повне знищення гуманітарної складової в структурі університетської освіти (за винятком, звісно, спеціальностей гуманітарного профілю). Це означає, поза сумнівом, глибоку деградацію освіченості як такої, різке зниження освітнього стандарту. Всупереч, до речі, зараз діючому законодавству. Але у розпалі тієї жорстокої боротьби за «викладацький хліб», яку організувало нинішнє керівництво МОН, важко очікувати інших наслідків.

Третя проблема – наднавантаження викладачів та бюрократизація викладання. Не можна якісно викладати в університеті по 5-6 чи навіть більше курсів за навчальний рік, як це часто робиться в українських вишах. Не може фахівець з етики бути таким самим фахівцем в соціальній філософії. Це профанація. Викласти підручник він, звичайно, може. Але ж це не школа, так в університетах не навчають. Додайте до цієї патологічної ситуації бюрократичні, суто канцелярські вимоги до оформлення кожного курсу. І ви отримаєте безліч паперів на де-факто куций, інколи на кілька лекцій розрахований курс. Сама наявність таких куцих – для галочки – курсів вже є фальсифікацією освіти, цілковитим симулякром. А вона ще й обтяжується бюрократичним перевантаженням викладача. Наслідком цього є фактичне унеможливлення для нього займатися науковою роботою, навіть бодай триматися в курсі нових публікацій. Та для такої системи це й непотрібно. От і маємо закладену в самій системі інспірацію низького рівня викладача. А потім чиновник МОНу починає обурюватися: «Де в нас світовий рівень викладання?» Цинічно і смішно.

Четверта проблема – вкрай убога, якщо не сказати ніяка інфраструктура гуманітарної праці. Забезпеченість літературою, джерелами, інформацією, професійними контактами і спілкуванням, технічними засобами тощо. Елементарно роздрукувати роздаткові матеріали для студентів – велика проблема навіть у провідних столичних університетах. Перераховувати відсутнє (хоч і необхідне) можна майже нескінченно – нуль невичерпний.

П’ята проблема – вже її зачіпав, але виділю окремо: кадри викладачів. Тут знов-таки ціла купа серйозних вад. Це і значна кількість викладачів, що не мають фахової освіти (недолік не завжди фатальний, але часто відчутний). І їх загалом надто поважний вік – і цьому є низка різноякісних причин. І доволі відчутний вплив на зміст гуманітарного навчання архаїчних стереотипів, світоглядних упереджень тощо. І неможливість для викладача нормального інтелектуального зростання, підвищення кваліфікації, залучення у наукову роботу. Хто такий на сьогодні викладач університету? Людина, що має виконувати величезний обсяг роботи (велика частка якої є просто бюрократичною безглуздістю) за вкрай несприятливих умов і за мізерну зарплату, яка навіть просте виживання не завжди забезпечує. Що можна очікувати від такого персонажу?

Додайте до цього нинішні «новації» освітянського чиновництва: більшість з необхідних для нормального навчального процесу видів роботи викладача тепер просто не оплачуються, не входять до складу педагогічного навантаження. І при цьому голосно кричать – чиновники, звісно – про зменшення педагогічного навантаження на викладача і світлі перспективи, які завдяки цьому відкриваються. Відверте знущання над здоровим глуздом і людьми – викладачами, студентами; більше нічого. Міг би ще перераховувати проблеми, але це вже нагадуватиме трактат. Тому обмежусь сказаним.

Іламі Ясна: Чи відрізняється від цього ситуація у інших країнах? Як саме?

Сергій Пролеєв: «Інші країни» надто непевний вираз. Світ великий і в ньому існують вкрай розмаїті освітні ситуації. Скажу лише, що в європейських країнах такої дикості, приниження викладача і бюрократичного свавілля просто немає. Хоча проблем з гуманітарною освітою вистачає. В тому числі є і тенденція до скорочення гуманітарного блоку в освіті (властива Європі, але не Америці), і своя бюрократизація в оцінці роботи, і комерціалізація навчального процесу. Можна вести мову і про кризу інтелектуалів, і про кризу університету. Проблеми є усюди, от тільки наші ниці проблеми мало де існують.

 

Іламі Ясна: На круглому столі «Ребрендинг філософії» йшла мова про можливість переносу циклу соціально-гуманітарних дисциплін з рівня бакалаврської освіти на рівень ліцеїв. Чому обрано саме таку організаційну форму, пов’язану з непростим процесом  створення нового сегменту у системі освіти?

Сергій Пролеєв: Я не згоден з перенесенням викладання філософії з університетів у ліцеї. І не тому, що на сьогодні ліцей як самостійний освітній формат відсутній в Україні. Хоч би яким потужним та ефективним не було викладання філософії у ліцеях, вилучення філософських дисциплін і тематик зі структури університетської освіти означає непоправні втрати для неї. Ба більше – цілковите вилучення філософії означає унеможливлення власне університетської освіти у тому правдивому сенсі слова, який вона має в європейській традиції. Треба розуміти, що опікуючись місцем та впливом освітнього ефекту філософії, ми дбаємо не про філософію чи її викладачів. Гідне місце філософії в освітній системі – це одна з умов якості університетської освіти як такої, її відповідності культурному та інтелектуальному покликанню університету. Університет – не профтехучилище і не школа. Його результатом є не ремісник, а незалежний, компетентний, соціально відповідальний інтелектуал. Низка ключових якостей цього фахівця – від креативності та критичного мислення до громадянської самосвідомості, ціннісних орієнтацій та культурного горизонту забезпечують якраз курси філософсько-гуманітарної спрямованості. Без них  може вийти майстер з полагодження телевізорів, але ніколи не вийде вчений, інтелектуал, адекватний лідер, соціально відповідальна особистість.

 

Іламі Ясна: А чому замість створення ліцеїв не обрати більш простий шлях – збільшення обсягу гуманітарних дисциплін у шкільній програмі або удосконалення програми бакалавріату, яка вже містить цикл соціально-гуманітарних дисциплін?

Сергій Пролеєв: Організація та форми освіти мають відповідати якостям особистості, яка її отримує. Як відомо, людина дорослішає, її особистість набуває нових якостей. Підліток, надто юнак – це не просто та ж сама дитина, якій додалося кілька років. Це інша антропологічна ситуація, цілком інша особа. Поводитися з нею так само, як з дитиною – велика помилка. Освітня система, що ігнорує і не помічає ці відмінності, прирікає себе на неефективність. Біда нашої школи, що ставлення і формат навчання старшокласника практично не відрізняється від першокласника. Окрім вікових відмінностей велике значення має соціальне призначення тієї чи тієї освітньої ланки. Інтелектуальне та соціальне призначення старшої школи суттєво відрізняється від початкової чи середньої (в нас же старша школа взагалі інституційно не виокремлена і поглинута середньою). Останні роки школи – час не лише активного самовизначення молодої людини, а й підготовки до подальшого навчання. І не лише, зауважу, навчання, а й життя, дорослого існування у суспільстві. Це потребує виділення ліцеїв в окрему освітню ланку, а також потребує потужної присутності в цій ланці філософсько-орієнтованих курсів. Саме вони покликані дати поживу та орієнтири для  ціннісно-світоглядного та інтелектуального самовизначення. Бо вибір майбутнього фаху має здійснюватися в широкому смисловому горизонті, з урахуванням повноти – і обмеженості – можливостей, які надає людська культура і це конкретне суспільство. Та й для здійснення вибору треба мати належні якості – зокрема, здатність критичного аналізу, певної рефлексії тощо. Це теж покликана забезпечити філософсько-гуманітарна складова ліцейської освіти. Юність має природну потребу у філософії. Можливості університету – це вже наступний крок.

 

Іламі Ясна: Чи є успішні реалізовані проекти подібного напрямку в Україні? До якого вітчизняного досвіду варто придивитися?

Сергій Пролеєв: Проекти, спрямовані на створення ліцею як окремої освітньої ланки, мені невідомі. Хоча закладів з назвою «ліцей» чимало і вони – в кращих випадках – дають посилену підготовку в тій чи тій царині. Однак в українському досвіді це вже ж залишається у загальному форматі середньої школи. Є й інші типи закладів – ліцеї при університетах, які зорієнтовані на підготовку до вступу в даний університет. Прикладом може служити такий ліцей при Київському  національному університеті ім. Т.Г. Шевченка. Це теж трохи інший і, я б сказав, частковий формат. Безумовно, досвід подібних закладів потрібно використовувати, ними напрацьовано чимало корисного. Зокрема, розуміння особливостей юного контингенту, з яким освітня установа матиме справу. А врахування цих особливостей – одна з засад успішності ліцею як такого. Певен, що в країні існують ентузіасти, віддані справі люди, які творчо працюють з молоддю, мають напрацювання у викладанні гуманітарних тематик і, головне, випробовували неакадемічні формати гуманітарної підготовки (вони на рівні ліцеїв мають неабияку вагу). Цей досвід треба акумулювати, систематизувати, оприлюднювати і включати в методико-дидактичне забезпечення майбутнього ліцею. І починати треба з цікавості, уваги і поваги до ініціатив людей, які щось в цьому напрямі намагалися зробити.

 

Іламі Ясна: А що у світі? Що можна перейняти?

Сергій Пролеєв: У світі ліцей – давній і усталений освітній формат. Традиційно дуже вагомий він, наприклад, у Франції. В плані гуманітарних дисциплін французький досвід є одним з найцікавіших. В інших країнах також є продуктивні напрацювання. Як от у Італії, де ліцей охоплює цілих п’ять років навчання (з яких протягом трьох викладають філософію). Головне в запозиченнях – не використовувати ті чи ті моделі або освітні форми механічно, без розуміння та врахування вітчизняних можливостей і специфіки. Інакше може вийти лише дискредитація гарних освітніх ідей, які використовують не ті голови і не в тих умовах.

 

Іламі Ясна: Якою має бути цільова аудиторія? Йдеться про загальнодоступну освіту чи про елітну, ексклюзивну? Якщо так, який відсоток молоді відповідного віку має бути охопленим, та які критерії відбору учнів?

Сергій Пролеєв: Рівень та якість освіти – як і її масштаби – мають бути найвищі від того, що собі може дозволити суспільство. Освіта в цьому сенсі нагадує армію. Яку, як відомо, треба утримувати, знаряджати і годувати, якщо не хочеш годувати чужу армію. Чим обернулася злочинна занедбаність власної армії ми сьогодні добре бачимо. Тут, до речі, є не лише вимір людського лиха та горя, а й суто фінансовий розрахунок. Якби вчасно були витрачені кошти на ефективну армію, здатну дати відсіч ворогу (а відтак – зупинити війну), вони склали б невелику частку тих навіть суто фінансових збитків, яких зазнала країна через військові дії та руйнації. Скупий, як відомо, платить двічі. Подібно до цього освіта є не менш важливим соціальним інститутом. Але якщо армія захищає безпеку країни і покликана запобігти війні (цього, до речі, щиро не розуміють чимало з пацифістів), то освіта захищає майбутнє країни та її можливості розвитку. Без ефективної освіти суспільство завжди існує у вчорашньому дні, воно вічно запізнюється, а відтак приречене бути історичним невдахою. Це загальний принцип. А вже з нього можете виводити відповідь. Ніякий відсоток кількісно чи ззовні визначити неможливо.

Можливості надання освітніх послуг мають бути сумірні з наявним запитом самих людей. В цьому, до речі, є чимала проблема. Бо правдиве бажання навчатися, зростати інтелектуально – значно менш поширена мотивація, ніж зазвичай вважається. Це бажання, загалом природне для людини, репресується недолугим досвідом школи, піддається ерозії з боку соціальних реалій (в яких для успішності насамперед потрібні не освіченість та розум, а зовсім інші якості), чахне в несприятливих особистих та культурних умовах. Загрозливо наочною в цьому плані є ситуація у вітчизняній науці, для якої одна з головних проблем – якісне поповнення молоддю. Тому, вочевидь, ліцейна освіта має бути якнайширше соціально доступною. Треба розуміти, що звернення до гуманітарних цінностей, набуття культурного кругозору, аналітичної і критичної здатності мислення, просто певного рівня раціональності – це не якась фахова ознака. Ознака купки «вищих», «елітних», чи хоча б «майбутніх вчених». Це – загальна якість суспільного життя, один з вагомих чинників його безпечності та щасливості. Ну хто хоче жити серед диких ідіотів? Чим примітивніше життя, чим воно убогіше (не ототожнювати з простотою), тим більше в ньому зла, небезпек і страждання. І нудності, до речі. Яка теж є однією з соціально небезпечних величин.

 

Іламі Ясна: Яким може бути орієнтовний зміст навчальної програми ліцею?

Сергій Пролеєв: Починати треба не з розробки навчальною програми, а з продуманої концепції і моделі самого закладу. Як особливої інституції, з власним освітнім та культурним покликанням. Організаційно він має бути, звісно, закладом, але змістовно – ефективним розвивальним середовищем. Ця ремарка не абстрактна. Вона означає, що й як установа ліцей буде успішним настільки, наскільки виявиться спроможним вийти за межі окремої установи. Тобто стане площадкою творчої самодіяльності та інтелектуального пошуку молоді (і не обов’язково лише самих ліцеїстів), місцем контактів і співпраці з науковими установами та університетами, простором залучення до активної соціальної дії. Це розповсюджується і на стратегії навчання. Хиба освітніх установ в тому, що вони досягають освітнього ефекту майже виключно власними силами (винесу за дужки такий формат, як виробнича практика, що на сьогодні надзвичайно деградував). Натомість, ліцей має надати учню максимальні можливості для самовизначення. Це передбачає, зокрема, використання стратегії освітнього хепенінгу. Юнак мріє про долю вченого? Хай відвідає реальну наукову лабораторію, дізнається про її роботу, проблеми, будні. Чи буде присутнім на захисті дисертації, завітає до редакції наукового журналу. Напише до того ж журналу рецензію, виконає переклад іноземної статті тощо. Не можна здобути повноцінну освіту, навіть просто визначитись зі своїми прагненнями, залишаючись за шкільною партою. Також вже на цьому етапі ліцеїст має активно випробовувати себе – свої інтелектуальні навички, здатність письма і мовлення, самостійного аналізу тощо. Хай він прийде до учнів початкової чи середньої школи і розповість їм про ту ж філософію, невіддільні права людини чи відкриття несвідомого.

Якщо вказувати загальний орієнтир змісту навчальної програми, то вона має бути спрямована не на абстрактну сукупність знань, а на загальну здатність гуманітарного мислення (зрештою, на гуманітарну обізнаність, як запоруку продуктивності й евристичності мислення взагалі). Програма має оперувати не стільки категорією «знань», скільки категорією «розумінь» та навіть «зацікавлень». Розвиток зацікавленості, інтелектуального завзяття, смислового горизонту – це має бути пріоритетом. Всі знання є лише засобом для цього. В цьому сенсі розвиток аналітичних навичок (від первинних – здатності чітко і логічно висловити власну думку) щонайменше так само важливий, ніж обізнаність щодо видатних мислителей чи їх творів. Вчитися вдумливо читати, аналізувати текст, письмово висловлювати думку, аргументувати, вести полеміку тощо – це не менш значущі цілі та пріоритети навчального процесу, ніж тематика програм та перелік курсів. Навчальна програма, яка цього не враховує, яка містить лише перелік знань і тематик, зразу має бути відкинута чи принципово перероблена.

 

Іламі Ясна: Чи є у нас фахівці, здатні викладати у такому досить нетиповому форматі?

Сергій Пролеєв: Доки немає самої справи, не постануть і фахівці цієї справи. Йдеться про інноваційний освітній формат. Його мають опанувати як учні, так і викладачі, і менеджери, і загалом суспільство. Всі мають пройти свою частину шляху, навіть освітянське чиновництво. Україна має талановитих гуманітаріїв, має якісних дослідників. Їх значно менше, ніж хотілося б чи потрібно, але є з ким починати. Однак навіть здібний, неординарний інтелектуал має опанувати новий формат ліцею. Нова справа – нові навички. Це добре, що постають нові, творчі завдання і виклики. І хоча навряд чи вкажу готових спеціалістів для справи, самі контури якої ще треба визначити, але з впевненістю можу назвати імена тих, хто з найскладнішим завданням впорається. Велика втіха це відчувати. Люди є, однак питання в тому, чи долучаться вони до цієї справи.

 

Іламі Ясна: Як, на Вашу думку, сприйме подібну пропозицію потенціальна цільова аудиторія ініціативи – учні та їхні батьки, враховуючи ставлення до філософії та загалом до гуманітаристики у сучасному українському суспільстві? Тим більш, що навчальні заклади, які сьогодні називаються «ліцеями» чи «коледжами», тяжіють скоріше до ранньої спеціалізації (правові, економічні, математичні заклади тощо), ніж до загальної гуманітарної освіти, яка здебільшого вважається неприкладною та через це непотрібною?

Сергій Пролеєв: В атмосфері знецінення розуму, науки, взагалі компетентної сумлінної праці важко очікувати на масове захоплення ідеєю гуманітарної освіти чи навіть ліцею як такого. Хоча, зауважу, ліцей як такий зовсім не обмежується гуманітарною спрямованістю. Природно, щоб більшість учнів орієнтувалися на природничі, технічні, інженерні спеціальності. Очевидно, що медиків у суспільстві має бути в рази більше, ніж філософів, істориків, філологів, мистецтвознавців тощо разом узятих. Ліцей – якщо зробити його як слід – це необхідна, перспективна форма для будь-якої молодої людини, яка прагне кращої підготовки, більш якісного вибору і, зрештою, успішності. Однак розраховувати на те, що це хтось буде розуміти і підтримувати особливо не доводиться.

Що стосується ставлення до гуманітарної освіти та взагалі науки, то наша держава зробила все, щоб їх знецінити. Досить назвати оклади наукових співробітників, щоб подальші коментарі були зайві. Наприклад, випускник університету, людина з вищою освітою – не бакалавр, магістр! – приходить в академічний інститут і на посаді лаборанта має оклад аж у 1400 грн.! На рівні мінімальної зарплати! В багатьох установах прибиральниці отримують більше. Та що там лаборант. Зарплата професора – близько 200 доларів. Хто може прагнути такого рівня статків? Цим можна тільки лякати і принижувати. Не кращі й умови праці. Ви не отримаєте відрядження для поїздки на конференцію, а якщо їдете за свій кошт, особливо за кордон, то маєте це приховати. Бо інакше з вас ще вирахують гроші. Чи, наприклад, можливість публікації результатів досліджень. Нещодавно дізнався – сам був вражений – що на все відділення філософії, історії та права НАН України (це близько 20 академічних установ) на рік виділяється аж 30(!) друкованих аркушів. Це одна велика або дві середні за обсягом монографії. На дюжину академічних інститутів, на сотні дослідників!

Звичайно, привабити статками у професію гуманітарія чи вченого молоду людину неможливо. Інша справа, чи потрібні гуманітарії і чи має їх робота «прикладне» значення. Не буду нікого ні в чому переконувати, але, по-перше, з мого особистого досвіду спілкування я не виніс враження про масову негативну налаштованість людей щодо філософії, наприклад. Радше навпаки. Особливо якщо розібратися по суті справи та відсепарувати негативні враження від якогось горе-викладача, який силував людину в її університетські роки сумішшю безглуздих тверджень, які незрозуміло чому називав філософією. Заради справедливості зазначу, що посилань на протилежні приклади чув не менше.

По-друге, якби наші корисливі можновладці, серед незчисленного натовпу яких за чверть століття важко назвати бодай одного державного діяча, були хоч трошки здатні на притомну політику та стратегічний розрахунок, то в країні здійснювалася б цілеспрямована культурна політика (замість спорадичного, здебільшого під вибори, вигукування кількох набридлих гасел). Наслідком якої – культурної політики – мав б стати, зокрема, зовсім інший стан умів на Донбасі. І порахуйте, будь ласка, який би прибуток вийшов, якби градус антиукраїнських настроїв в цьому регіоні (або тому ж Криму) був хоча б вдвічі нижчий. Може і не мали б на сьогодні сумнозвісних ДНР-ЛНР (навіть за усього бажання Кремля їх створити). От вам і економія на гуманітаристиці, от вам і прикладне значення – та що там, прямий зиск! – від праці гуманітаріїв.

 

Іламі Ясна: Наскільки реальні такі зміни – новий освітній формат – в сучасних українських умовах? Які труднощі, скоріше за все, виникнуть на шляху впровадження подібної ініціативи?

Сергій Пролеєв: В сучасних українських умовах будь-які конструктивні зміни даються важко. Просто жити і виживати в цих умовах – вже саме по собі інколи надскладно. Однак це не означає, що нічого не можна зробити. Навпаки, робляться інколи навіть фантастичні речі. Не завдяки державі, звісно, а інколи й проти її волі. Ми просто приречені на продуктивні зміни. Бо якщо їх не зробимо, країна просто не зможе існувати. Всі ресурси вже вичерпано. Або змінимося на краще, або вимремо. Гадаю, в країні надто багато гідних людей, і багато чудової, перспективної молоді, щоб прийняти останній варіант. А труднощів буде безліч – від відсутності ресурсів, фінансування, державної підтримки до злостивості окремих осіб, інертності суспільства, упередженості освітян, концептуальних труднощів, методико-дидактичної неопанованості ситуації, браку кадрів тощо. Ну так що? Чим важче завдання, тим більш почесне його виконання. Як каже прислів’я: «очі бояться, руки роблять». В даному випадку, щоправда, не стільки руки, скільки голова і воля.

 

Іламі Ясна: Як довести необхідність подібних змін до влади?

Сергій Пролеєв: Влада – це народ. За непорозумінням в нас прийнято називати цим словом корпорацію осіб, які узурпували владу і власність в країні. Або ж просто чиновників, які замість того, щоб бути державними службовцями (як вони, до речі, й іменуються) та сумлінно виконувати свої обов’язки по обслуговуванню суспільних інтересів і потреб, замість цього «владарюють». В принципі, це злочинці. І такими злочинцями (чи, щонайменше – не відповідними посаді) є переважна більшість українського чиновництва. Чиновник в принципі не бажає ніяких змін. Не тільки український, до речі. Європейський в цьому сенсі практично такий же ретроград. Змістовна розмова з чиновником, прагнення його переконати в продуктивності якихось новацій – справа малоперспективна (хоча інколи й необхідна). «Як людина» він вас зрозуміє, і навіть щиро підтримає, схвалить, але як функціонер нічого вагомого не зробить. Хіба що отримаєте папірець з вельможним «одобрямс» та вказівкою комусь зробити щось. Але, своєю чергою, цей хтось це щось ніколи не зробить. І навіть не тому, що має злу волю чи очікує хабаря (це інші випадки), а передусім або тому, що насправді не має ресурсів, або тому що система взагалі не здатна опрацьовувати конструктивно багато навіть простих ситуацій.

Тому стратегія співпраці з державою нині полягає в тому, по-перше, щоб не заважала, по-друге, щоб поважно схвалювала (нічим істотним не сприяючи), по-третє, у громадському тиску в тих точках, де держава чинить зле чи шкодить. А по-четверте, треба просто робити те суспільно корисне, що вважаєш за потрібне, мало зважаючи на тебе, чи схвалює тебе якесь начальство. Хоча й стратегія знайти серед високого начальства когось розумнішого і, пояснивши йому перспективу (в якій він має побачити свій репутаційний зиск), набути підтримки (дивись п.2 «одобрямс») цілком прийнятна. Насправді вітчизняна соціальність доволі рихла й інертна субстанція. Сильна ініціатива й прагнення в ній можуть досягти багато чого. Особистого зиску, щоправда, не отримаєш і власних сил витратиш чимало. І подяк особливих не буде, синці можливі. Що поробиш – закон впровадження інновацій на вітчизняному ґрунті.

 

Іламі Ясна: Якою має бути стратегія створення ліцею як нового освітнього закладу? Зокрема, під час обговорень лунали пропозиції створення експериментального навчального закладу на базі Київської малої академії наук учнівської молоді, обраної київської школи чи університету,  автономного закладу позашкільної освіти тощо.

Сергій Пролеєв: Треба насамперед визначитись з моделлю ліцею концептуально та змістовно, досягнувши цієї мети в режимі відкритого публічного обговорення, в процесі якого природно виокремилася б група зацікавлених та інтелектуально спроможних осіб (робоча група), яка б надалі змогла своєю консолідованою та системно організованою працею розробити таку модель (а вірогідно, деякі з учасників могли б стати й її виконавцями).

Кроками на цьому шляху мали б стати:

1. Сформулювати соціальний та освітньо-культурний запит на ліцей як такий та на його філософсько-гуманітарний компонент зокрема.

2. У відповідності до визначеного запиту розробити технічне завдання на створення моделі – для початку – Філософського ліцею.

3. Згідно до технічного завдання створити навчальний план, визначити методичний, дидактичний, організаційний інструментарій забезпечення його реалізації.

4. Визначити оптимальний організаційний формат для пілотного проекту (апробації моделі). Тут можна використати пропозиції співпраці з вже існуючими освітніми чи академічними установами, розгорнути апробацію на їх базі. Однією з вирішальних складових цього етапу є визначення реальних виконавців – кадрів викладачів та ліцеїстів.

Але, вірогідно, ключовим елементом стратегії має стати консолідація гуманітарної спільноти навколо цього масштабного освітнього завдання – розбудови ліцею як нового для вітчизняної традиції освітнього формату. Великі загальнонаціональні завдання здатні не лише надихати – вони водночас є серйозними викликами та створюють той реальний простір відповідальної важливої праці, в якому формуються гуманітарії та досягаються вагомі інтелектуальні результати. Хоча без серйозної, розумної, системної підтримки державою цього процесу важко розраховувати на потужний результат в близькій перспективі. Тут маємо ту ж суперечність, що й в інших сферах суспільного життя. Проте починати роботу треба вже зараз, і це цілком можливо.